Інформація і МИ: роздуми, цікавинки, запитання і відповіді, задачі для дітей і дорослих, новини...: Чи завжди те, чого робити не можна

понеділок, 30 червня 2014 р.

Чи завжди те, чого робити не можна — шкода?

Бесіди з дорослими і дітьми

Ми звикли змалку навчати дітей, чого не можна робити, перераховуючи що саме робити не можна і пояснюючи чому так робити не можна (а можливо і не пояснюючи таких «простих» речей взагалі). Так хочемо ми чи не хочемо, непомітно ми розфарбовуємо світ людських стосунків лише двома кольорами — чорним і білим (протиставляємо «так» — «ні»). Але ж у людських стосунках існує багато відтінків і варто змалку навчати дітей їх бачити (така ж різнобарвність має бути і у вчинках дітей). Адже досить часто відстань між «можна» і «не можна» набагато менша, ніж здається на перший погляд, а іноді те, чого зазвичай «не можна», перетворюється на «можна» і навпаки. І «можна» чи «не можна» ми насправді вирішуємо, виходячи з конкретної ситуації, наших особистих міркувань і поглядів, прислухаючись до власних почуттів.

Сьогодні розповім Вам історію із свого дитинства: ми з братиком зробили нібито те, чого не можна робити, але нікому не завдали шкоди, а бабусі подарували клубу незвичайних квітів, хоч нам спочатку за це і влетіло. Отже через багато років я жодного разу не пожалкувала, що так вчинила. Зараз в пам’ять про ту клумбу у нас на дачі є своя клумба з диво-квітами — портулаками. Подивіться, які вони красиві!

Усі шкоди ми робили разом з Андрюшею, моїм старшим братиком: Оксанка, моя старша сестричка, була більш поміркованою і з нею ми займалися в основному серйознішими речами: ходили у магазин, на базар, в бібліотеку… З Андрюшею ми також ходили в бібліотеку, але це скоріше був привід позаглядати по цікавим місцям, знайти щось цікаве, засунути носа, куди дорослі не дозволяють.

У центрі Золотоноші була величезна клумба диво-квіточок: я таких ніде ніколи не бачила. Клумба була схожою на величезну яскраву різнокольорову ковдру, землі не видно. Я завжди милувалася цією клумбою, а таких квіточок у нас з бабусею не було і розсаду ніде було купити.

Андрюша дізнався, що квітки називають портулаками, вони бувають різних кольорів, махровими і звичайними. Нам з Андрюшею дуже хотілося подарувати такі квіточки бабусі: щоб був не букет, а клумба біля лавочки на подвір’ї.

Одного разу під час походу в бібліотеку ми з Андрюшею спочатку пригляділи особливо красивий кущик портулаків біля бордюру, а коли поверталися додому дочекалися моменту, коли нікого крім нас біля клумби не було і обережно вирвали рослинку з корінням. Андрюша взяв з дому мокру ганчірочку, тож ми донесли кущик добре і посадили біля піонів.

Одразу похвасталися бабусі, яку хорошу справу зробили. Ну і влетіло ж нам! Бабусі, звичайно, було приємно, що ми подарували таку квіточку, але ж взяли ми її там, де брати не можна! Ми довго розповідали бабусі як акуратно викопали квіточку (на клумбі і не видно зовсім), як багато кущиків ще залишилося, і до того ж ніхто не бачив. Та ми і не брали б на клумбі, але купити портулаки ніде. Тож згодом бабуся заспокоїлася: вона знала, що ми великої шкоди не накоїли.

Ми з Андрюшею з часом довели його план до кінця: щоразу як проходили біля клумби, викопували кущик з квіточками іншого кольору і тихенько саджали на нашу клумбу біля дома. Звичайно, бабуся все бачила, але вже нам нічого не говорила… З часом у нас з’явилася своя яскрава міні-клумба, портулаки прижилися і не один рік радували нас своїми яскравими диво-квіточками.